Розділ 1. Основи загальної паразитології

Лекція № 1

Тема: Біологічні основи паразитології

План лекції:

1. Типи взаємовідношень організмів у природі.
2. Паразитоценози.
3. Систематика паразитів.
4. Живителі паразитів.
5. Класифікація паразитів.

Усі тварини і рослини, що населяють земну кулю, перебувають у певних взаємозв’язках і тісній залежності від середовища, яке їх оточує і до якого вони пристосувалися в процесі еволюційного розвитку. Взаємовідносини організмів можуть бути індиферентними, дружніми і ворожими.

Індиферентне співжиття характеризується незалежністю живих організмів, що знаходяться по сусідству. При цьому вони становлять сукупність нерозривного органічного цілого. Наприклад, живі організми морського дна (коралові поліпи, морські лілії, зірки, вусоногі раки та багатощетинкові черви

багатьох видів).

Дружні взаємовідносини можуть бути обопільно або односторонньо корис-

ними.

Співжиття двох різнорідних організмів, які приносять один одному користь, називають мутуалізмом (від лат. mutuus — взаємний). У рубці жуйних, наприклад, живуть понад 100 видів війкових інфузорій та бактерії, що роз-щеплюють целюлозу і сприяють засвоєнню її тваринами. Таким чином, жуйні тварини отримують необхідні поживні речовини, а мікроорганізми використовують їхнє тіло для життя, розмноження та живлення. Взаємовигідною формою співжиття характеризуються мурашки та жуки родини Clavigeridae, що живуть у мурашниках. Жуки виділяють секрет, який споживають мурашки. Останні, в свою чергу, годують жуків.

Коменсалізм (від лат. commensalis — нахлібник) — форма співжиття, коли один організм живе за рахунок іншого, не завдаючи йому безпосередньої шкоди. Розрізняють такі форми коменсалізму: синойкія (квартирництво) та епойкія (нахлібництво).

Синойкія — це така форма співжиття, коли одна тварина використовує іншу як притулок. Наприклад, деякі види малоплідних риб відкладають ікринки в мантійну порожнину молюсків, де їм забезпечено повний захист від ворогів.

Епойкія — форма співжиття з тимчасовим прикріпленням до хазяїна. Яскравим прикладом цієї форми взаємовідносин є риба-причепа, яка прикріплюється міцним спинним присоском до шкіри акули в ділянці голови і при цьому дістає можливість живитися залишками її поживи.

Ворожі взаємовідносини – це коли  один організм завдає шкоди іншому. Їх різновидами є хижацтво й паразитизм. Хижак і паразит близькі за своїм способом життя. Чим же вони різняться? Хижак, як правило, сильніший від своєї жертви, яку він одразу вбиває і повністю або частково пожирає (лев — антилопу). Паразит значно менший і слабший від свого хазяїна, тому тварина часто не гине, а тяжко хворіє (фасціола і вівця).

Паразитизм — це явище, коли організм одного виду (паразит) використовує організм іншого виду (хазяїн) як тимчасове або постійне середовище існування та джерело живлення.

Вперше визначення поняття паразитизму було зроблене І. І. Мечниковим (1874). Він стверджував, що справжніми паразитами є такі організми, які розвиваються і живляться за рахунок інших. Висловлювання І. І. Мечникова пізніше підтвердив Лейкарт (1879). Паразитичні організми є серед тварин і рослин. Представники майже всіх типів тваринного світу мають види, що ведуть паразитичний спосіб життя, а класи трематод, цестод та колючоголових червів цілком складаються з паразитів.

Паразитичні організми поділяють на тимчасових і стаціонарних.

Тимчасові паразити живуть, розвиваються від яйця до статевозрілої стадії і розмножуються у навколишньому середовищі, а на тварин нападають лише для живлення. Вони, як правило, є зовнішніми паразитами, або ектопаразитами. До них відносять ґедзів, комарів, мошок, мокреців, москітів, мух-жигалок тощо.

Стаціонарні паразити живуть усередині (внутрішні, або ендопаразити) чи на поверхні тіла хазяїна впродовж тривалого часу (іноді все життя). Їх також

поділяють на дві групи: постійні та періодичні. Постійні паразити характери-зуються тим, що весь цикл їх розвитку від яйця (личинки) до імаго відбувається всередині або на поверхні тіла тварини: трихінели, акариформні кліщі, воші, волосоїди. Це стосується і деяких видів одноклітинних організмів (Trypanosoma

equiperdum).

Періодичні паразити живуть в організмі хазяїна на певній стадії свого розвитку. Наприклад, підшкірні оводи паразитують в організмі великої рогатої худоби лише на стадії личинки, а лялечки та імаго цих комах розвиваються в зовнішньому середовищі. Переважна частина гельмінтів живе в організмі тварин у статевозрілій стадії. Так, статевозрілі трематоди Opisthorchis tenuicollis паразитують в організмі м’ясоїдних тварин і людини, личинки від мірацидія до церкарія — у прісноводних молюсках, а метацеркарії — у рибах. Збудники оксіуратозів, аскаридатозів, стронгілятозів паразитують в організмі тварин у стадії личинок та імаго.

Паразитів, які розвиваються в організмі лише одного хазяїна, називають однохазяїнними, або моноксенними. Наприклад, Ascaris suum розвивається прямим шляхом від яйця до імаго в організмі свині, Dictyocaulus filaria від личинкової до статевозрілої стадії паразитує в тілі дрібної рогатої худоби. Якщо для розвитку паразита потрібно два і більше різних видів хазяїв, їх називають багатохазяїнними, або гетероксенними. Так, фасціоли в личинковій стадії розвиваються в печінці прісноводних молюсків, а в статевозрілій — в організмі сільськогосподарських та диких тварин. Метацеркарії Echinostoma revolutum паразитують у тілі жаб та пуголовків, мірацидії, спороцисти, редії й церкарії — в прісноводних молюсках, а статевозрілі трематоди — в кишках водоплавних птахів.

Іноді в природі трапляється гіперпаразитизм. Це явище, коли один паразит оселяється всередині або на тілі іншого організму, що веде паразитичний спосіб життя. Наприклад, буностоми здатні паразитувати на монієзіях. Рідкісним випадком є псевдопаразитизм (несправжній паразитизм). Він характеризується випадковим потраплянням у тіло тварин живих істот, які у звичайних для них умовах не ведуть паразитичного способу життя. Прикладом псевдопаразитизму є кормові кліщі або дощові черви, які випадково потрапляють у кишки тварин і за певних умов можуть спричинити порушення травлення.

Паразитоценоз — це сукупність різних видів паразитів, що населяють

організм хазяїна або окремі його органи (Є. Н. Павловський).

За О. П. Маркевичем, паразитоценологія — комплексна теоретико-при-кладна, медико-, ветеринарно-, фітопатолого-, біоценологічна наука про еко-паразитарні системи, яка вивчає паразитичні й умовно-патогенні організми, асоціації, що живуть вільно, та гостальне середовище або симбіосферу. Завданням паразитоценології є вивчення цих систем з метою розробки теоретичних основ та методів управління ними.

У природних умовах в органах і тканинах однієї й тієї самої тварини мо-жуть знаходитись паразити, що належать до різних видів, родів і навіть типів. У кишках свиней досить часто одночасно паразитують збудники аскарозу, трихурозу, езофагостомозу, еймеріозу, віруси. Хвороби, спричинювані різними видами паразитичних організмів, називають асоціативними, або змішаними.

Співчлени біоценозу впливають один на одного синергічно або антагоніс-

тично. Так, лямблії (джгутикові одноклітинні організми) частіше паразитують у кишках людини разом зі стьожаком широким або карликовим ціп’яком, ніж зі збудниками аскарозу. Зареєстровано вищу екстенсивність та інтенсивність стронгілятозної інвазії у ягнят (збудники Nematodirus spathiger, Bunostomum trigonocephalum, Chabertia ovina, Trichuris ovis, Ostertagia venulosum) при одночасному ураженні їх монієзіями. Все це істотно впливає на перебіг асоціативних хвороб та їх патогенез. Як правило, тварини тяжче хворіють на асоціативні хвороби і нерідко гинуть. Діагностика цих хвороб має бути комплексною, з використанням сучасних методів. Важливо також установити види паразитів, які відіграють головну роль у виникненні захворювання, і звернути на них особливу увагу під час розробки заходів боротьби. У боротьбі з асоціативними хворобами слід застосовувати лікарські засоби широкого спектра дії. Можливо, одночасно доцільно призначати кілька препаратів, які б згубно діяли на основних збудників асоціативних хвороб тварин.

Цикл розвитку паразитів. Велике значення в боротьбі з інвазійними хворобами відіграє знання особливостей розвитку збудників від яйця (личинки) до статевозрілої стадії. Залежно від циклу розвитку паразитів їхніх хазяїв поділяють на дефінітивних, проміжних, додаткових, резервуарних, а також облігатних та факультативних. Хазяїном називають організм, у якому паразит постійно або тимчасово живе за його рахунок.

Дефінітивним (остаточним) є хазяїн, в організмі якого паразит досягає статевозрілої стадії розвитку і розмножується (наприклад, жуйні тварини — для трематод Fasciola hepatica, Eurytrema pancreaticum, цестод Moniezia expansa, м’ясоїдні тварини — для цестод Echinococcus granulosus, Dypilidium caninum тощо).

Проміжний хазяїн — організм, у якому живе і розвивається личинка пара-

зита (прісноводний молюск для фасціоли, свиня — для свинячого ціп’яка, орибатидні кліщі — для монієзій, циклопи — для дрепанідотеній).

У розвитку деяких паразитичних червів беруть участь два проміжних ха-зяїни. Другого проміжного хазяїна називають додатковим (риби для трематоди Opisthorchis tenuicollis та стьожака Ligula intestinalis).

Резервуарний хазяїн — організм, у якому паразит не розвивається, а лише

накопичується і тривалий час зберігається, не втрачаючи інвазійних власти-востей. Його участь у циклі розвитку паразита не є обов’язковою (наприклад, риби для личинок стрептокар водоплавних птахів, дощові черви для личинок

Ascaris suum, гризуни для алярій м’ясоїдних тварин).

Облігатний (обов’язковий) хазяїн забезпечує паразитам найсприятливіші

умови для їх розвитку (вівця для монієзій, гуси для дрепанідотеній). В організмі таких хазяїв паразити інтенсивно розмножуються, швидко досягають статевої зрілості й спричинюють тяжкий перебіг хвороби хазяїна.

Хазяїв, в організмі яких паразити розвиваються слабко через недостатньо сприятливі для них умови, називають факультативними. В них паразити живуть рідко, а інтенсивність інвазії, як правило, низька (качки для дрепанідотеній, гуси для курячих аскаридій).

Часто одноклітинні паразитичні організми передаються від хворої до здо-

рової тварини через переносників. Їх поділяють на механічних та біологіч-

них. У тілі механічного переносника паразит не розвивається, а лише нако-

пичується (ґедзі й мухи-жигалки для Trypanosoma brucei, T. congolense та де-

яких інших видів одноклітинних організмів, які зумовлюють трипаносомози

тварин у країнах Африки). В організмі біологічного переносника збудник

проходить частину циклу розвитку (іксодові кліщі — біологічні переносники

бабезій, мухи цеце — трипаносом).

Лекція № 2
Тема: Загальні дані про інвазійні хвороби.

План лекції:

1. Визначення інвазійних хвороб.
2. Номенклату­ра інвазійних хвороб.
3. Прояв паразитарних хвороб.
4. Патогенність та вірулентність збудників.
5. Екстенсивність та інтенсивність інвазії.

Ветеринарна паразитологія вивчає хвороби, які виклика­ються збудниками, що належать до найпростіших, гельмінтів, кліщів та комах. Хво­роби, збудниками яких є організми тваринного походження, називаються інвазій­ними, або паразитарними.

Інвазія (від лат. invasio — напад, вторгнення) — це процес зараження тва-рин зоопаразитами з виникненням між ними в подальшому ворожих взаємо-відносин. При проникненні зоопаразитів в організм живителя мо­же розвиватися інвазійна хвороба. Проте для її виникнення та клінічного прояву не­обхідними умовами мають бути: висока патогенність паразита та досить значна ін­тенсивність інвазії, сприйнятливість цього виду тварин до збудників. Важливу роль відіграють фактори навколишнього середовища (наявність проміжних та додатко­вих живителів гельмінтів, переносників збудників, умови утримання і годівлі тварин, поширення диких тварин паразитоносіїв). При більшості гельмінтозів клінічні ознаки хвороби не є характерними. У тварин, як правило, спостерігається лише зниження продуктивності. Водночас хвороби, які викликаються найпростішими організмами, здебільшого перебігають при чітко ви­ражених клінічних ознаках і досить тяжко (піроплазмідози, еймеріози). Одні інвазій­ні хвороби мають значне розповсюдження (еймеріози курей та кролів, аскаридоз свиней), а інші — трапляються рідко (цистицеркози свиней і великої рогатої худо­би, трихомоноз великої рогатої худоби).

На відміну від інвазійних хвороб інфекційні захворювання спричиняються збудни­ками рослинної природи. Це мікроскопічних розмірів організми (бактерії, віруси, гриби, рикетсії, спірохети). їх вивчає ветеринарна епізоотологія.

Нині існує уніфікована номенклатура інвазійних хвороб, яка ґрунтується на зоологічній назві роду збудника. При цьому до кореня додають суфікс «оз» або «ьоз» в однині і «ози» — в множині. Наприклад, у роді Fasciola корінь Fasciol, закінчення -а, і назва хвороби — фасціольоз; у роді Opisthorchis корінь Opisthorch, закінчення -is, а назва хвороби — опісторхоз; у роді Ascaris корінь Ascar, закінчення -is, а назва хвороби — аскароз; у роді Hypoderma корінь Hypoderm, закінчення -а, і назва хвороби — гіподермоз; у роді Babesia корінь Babesi, закінчення -а, і назва хвороби — бабезіоз.

Назва хвороби пишеться в однині. У множині їх вживають у тому разі, якщо вони спричинені зоопаразитами, що належать до вищих таксонів (починаючи з родини). Тоді до кореня слова потрібно додати суфікс «ози» або «ьози». Наприклад, від назви родини Echinostomatidae (Echinostomatid — корінь, -ае — закінчення) хвороба називатиметься в множині — ехіностоматидози, Ascaridata (Ascaridat — корінь, -а — закінчення) — аскаридатози, Trematoda (Trematod — корінь, -а — закінчення) — трематодози, Protozoa (Protozo — корінь, -а — закінчення) — протозоози.

Патогенність – паразитичних організмів є суворо індивідуальною генетичною ознакою, здатною викликати хворобу. Патогенність зоопаразита є видовою ознакою. Одні види збудників патогенні щодо лише одного виду тварин, інші до багатьох видів тварин.

Вірулентність – ступінь хвороботворного впливу паразита на організм тварин. Для патогенних зоопаразитів характерною є певна вірулентність, яка має властивість змінюватися. Особливо чітко вона проявляється у найпростіших організмів. Її можна легко знизити внаслідок впливу фізичних та біологічних факторів. Так за допомогою холоду тимчасово вдається знизити вірулентність деяких видів збудників кровопаразитарних хвороб. Зниження вірулентності найпростіших організмів спостерігається також при перезараженні ними тварин з високою резистентністю. Опромінення рентгенівським промінням деяких видів найпростіших організмів зу­мовлює їх інактивацію, що свідчить про послаблення вірулентності за допомогою іонізуючої радіації. Зміна вірулентності спостерігається у збудників, розвиток яких пов'язаний з кома­хами та кліщами. Наприклад, бабезії, що передаються кліщами роду Dermacentor, викликають у коней хворобу, яка має більш легкий перебіг порівняно з бабезіозом, спричиненим кровопаразитами, що пройшли цикл розвитку в кліщах Нуаlотта plumbeum. Інколи можна підвищити вірулентність збудника при його пасажі через сприйнятливих тварин.

Екстенсивність та інтенсивність інвазії – це поняття, що характеризують поширення збудників інвазійних хвороб на тваринницьких фермах.

Екстенсивність інвазії – кількість тварин відносно загального поголів’я в %, уражених збудником цього захворювання. Так, на фермі із обстежених 100 свиней 12 тварин виявили ураже­ними аскаридами. Екстенсивність інвазії становить 12%.

Інтенсивність інвазії — це ступінь зараження збудниками, які паразитують в організмі однієї хворої тварини. Так, легко підрахувати кількість личинок підшкірного овода у великої рогатої худо­би в період клінічного перебігу інвазії. Для виявлення ступеня зараження при внут­рішніх інвазійних хворобах частіше вдаються до лабораторних досліджень фекалій, сечі, крові. Проте одержані показники досить приблизні, особливо коли йдеться про високу інтенсивність інвазії (в організмі молодняка великої рогатої худоби мо­же паразитувати до 100 тис. і навіть більше збудників гемонхозу). Підрахунок гельмінтів можна проводити при патологічному розтині тварини, що за­гинула. Інтенсивність інвазії буває слабкою (паразитоносійство), середньою та сильною.

Для збудників значної групи протозойних хвороб (піроплазмідози, трипаносомози, лейшманіоз) характерна здатність упродовж тривалого часу зберігатися в навколишньому середовищі й пристосовуватися до життя в організмі диких тварин і переносників (членистоногих). Вони характеризуються ензоотичністю, тобто проявом захворювання тварин лише на певних територіях земної кулі (трипаносомози тварин і людини, переносниками збудників яких є мухи цеце, — у країнах Африки, південноамериканський трипаносомоз, переносниками якого є тріатомові клопи, — в країнах Латинської Америки). Фасціольоз виникає лише в межах поширення проміжних хазяїв збудників — прісноводних молюсків.

Для деяких інвазійних хвороб характерна епізоотичність. До них відносять, наприклад, акарози, спричинювані акариформними кліщами. Ці хвороби можуть набувати надзвичайного поширення, що спостерігалося серед коней у багатьох країнах світу під час першої світової війни. Акарози коней на той час мали панзоотичний характер.

При проникненні в організм тварини значної кількості патогенних збудників та зниженні його резистентності з’являються різко виражені клінічні ознаки хвороби. Клінічний перебіг інвазії значною мірою залежить також від віку, умов утримання та годівлі тварин. Так, помітні ознаки захворювання на фасціольоз з’являються у овець при паразитуванні понад 50 збудників, у великої рогатої худоби — понад 250 фасціол.

Субклінічний прояв хвороби характеризується слабкими її клінічними ознаками. Прикладом може бути перебіг стронгілятозів молодняку жуйних тварин у разі незначної інтенсивності інвазії.

Латентний перебіг інвазійних хвороб характеризується прихованим його проявом. Так, у неблагополучних господарствах після видужання великої рогатої худоби від бабезіозу у тварин з’являється імунітет (премуніція). В латентному осередку через інвазованих іксодових кліщів молодняк худоби, що народжується, постійно хворіє на легку форму і набуває при цьому імунітету.

Спалах гострого бабезіозу спостерігається в тому разі, коли в неблагополучну

зону завозять тварин з місцевості, де ця інвазійна хвороба не реєструється. При слабкій зараженості тварин паразитичними організмами має місце безсимптомний перебіг інвазії. Таких тварин називають паразитоносіями. Наприклад, молодняк жуйних тварин нерідко хворіє на парамфістомоз у тяжкій формі, тоді як у дорослої худоби реєструють переважно паразитоносійство. Такі тварини є джерелом поширення інвазії, а в разі зниження їх резистентності, погіршення умов годівлі та утримання, зараження іншими паразитичними організмами вони можуть тяжко захворіти і навіть загинути. Багаторазове зараження тварини одним і тим же збудником інвазійної хвороби протягом певного періоду часу призводить до виникнення суперінвазії.

Термін «імунітет», на думку більшості біологів, походить від латинського слова immunitas — звільнення, визволення. Це спосіб захисту організму від живих істот і речовин, які мають ознаки генетичної чужорідності. Розрізняють дві форми імунітету: природжений і набутий.

Природжений (спадковий, природний, видовий) імунітет характеризується

повною несприйнятливістю тварин до паразитів певних видів. Наприклад, еймеріями курей не заражаються кролі, бабезіями собак — велика рогата худоба.

Набутий імунітет розвивається природно внаслідок перехворювання або

виробляється штучно шляхом вакцинації (тейлеріоз жуйних тварин). Він ви-являється або повною несприйнятливістю, або зниженням інтенсивності по-вторних заражень, скороченням термінів паразитування збудників, пригніченням їх статевої діяльності. Імунітет може передаватися від матері до плоду або молодняку через молозиво.

Напруженість імунітету при інвазійних хворобах тварин залежить від виду збудника, його вірулентності, виду та віку хазяїна, індивідуальних особливостей його організму, умов годівлі та утримання. Велике значення мають речовини, здатні стимулювати імунітет навіть у слабкореагуючих тварин. До них належать синтетичні поліпони, або поліелектроліти. Вони підвищують проникність мембрани лімфоцитів для одночасного введення разом з ними антигену. Таким чином, відбувається комплексний спрямований вибірковий вплив на імунокомпетентні клітини. Імуномодуляторами можуть бути не лише синтетичні речовини, але й препарати, які отримують з мікробних клітин або тканин різних тварин, наприклад з панцира крабів.

Отже, поряд з пошуком високоефективних протипаразитарних лікарських засобів випробовуються препарати, здатні нормалізувати імунний стан і гомеостаз організму тварини в цілому.

Лекція № 3
Тема: Протипаразитарні заходи.

План лекції:

1. Загальні профілактичні заходи проти збудників інвазійних хвороб.
2. Спеціальні (ветеринарні) заходи.
3. Особливості організації протипаразитарних заходів у господарстві.

Загальні профілактичні заходи проти збудників інвазійних хвороб. Основою профілактичних заходів проти збудників інвазійних хвороб є бі­ологічні та хіміопрофілактичні методи.

До біологічних методів належать: біотермічне знезаражування гною, розорювання та меліорація пасовищ, осушування водойм, зміна пасовищних ділянок та створен­ня багаторічних культурних пасовищ. Це сприяє знищенню паразитів, їх проміжних живителів та переносників.

Із загальних заходів важливе місце належить повноцінній годівлі та задовільним умовам утримання тварин, суворому дотриманню ветеринарно-санітарних правил, поліпшенню природних та створенню штучних культурних пасовищ, організації гігі­єнічного водопою, біологічному знезаражуванню гною, окремому випасанню мо­лодняка та дорослих тварин, обстеженню тварин на гельмінтози напередодні ви­везення їх із ферми, карантинуванню та гельмінтокопрологічному обстеженню всіх тварин, що надходять у господарство, і в разі потреби, їх дегельмінтизації.

Табірне утримання тварин сприяє профілактиці багатьох гео- та біогельмінтозів. Необхідно систематично проводити очищення та дезинвазію приміщень, прифер­мської території, гною, знищувати хімічними та біологічними заходами проміжних живителів гельмінтів. Важливою частиною загальних заходів боротьби з гельмінтозами та іншими паразитарними хворобами є дезінвазія тваринницьких приміщень і ґрунту. При цьому слід враховувати ступінь стійкості яєць і личинок гельмінтів до різних хімічних, фізичних і біологічних чинників. Наприклад, яйця Ascaris suum досить стійкі до умов зовнішнього середовища та дії хімічних засобів.

Фізичні методи ґрунтуються на використанні високих і низьких температур, сонячного світла та ультрафіолетового випромінювання, а також висушування. З цією метою застосовують спеціальні апарати, які створюють високу температуру (500 – 700 °С) впродовж короткого періоду часу. Для обробки невеликих за площею майданчиків на звірофермах і в пташниках використовують обпалювання відкритим полум’ям. Яйця та личинки паразитичних червів гинуть через кілька днів під дією низьких температур (–20...–30 °С).

Нині широко використовують хімічні засоби для дезінвазії: ксилонафт-5, каустичну соду (їдкий натр), гідроксид калію (їдке калі), бровадез-20, хлорид йоду, негашене і хлорне вапно та ін. Ефективність хімічних засобів залежить від концентрації й температури розчину, кратності застосування та експозиції.

Для профілактики деяких протозойних хвороб тваринам вводять препарати, які згубно діють на збудників або обмежують їхню ак­тивність. При зниженні біологічної активності паразита під впливом хіміопрепарату виробляється нестерильний імунітет, або премуніція. Він широко використовуєть­ся для запобігання захворюванню тварин піроплазмідозами. На території країн Середньої Азії в осінньо-зимову пору року з успіхом проводять вакцинацію проти тей­леріозу великої рогатої худоби. Імунітет у телят з'являється через 30 — 35 днів і зберігається протягом усього життя тварин, якщо на них щорічно нападають інвазовані тейлеріями іксодові кліщі.

Для профілактики гельмінтозів рекомендують застосовувати в корм тваринам спе­цифічні хіміопрепарати, які згубно діють на личинок або затримують розвиток па­разитичних червів в організмі живителя.

Знищення комах та кліщів за допомогою інсектоакарицидів сприяє профілактиці хвороб, які вони можуть передавати. Велике значення мають засоби, за допомогою яких збудники інвазій знищуються поза організмом тварини. Для цієї мети застосовують біологічні та хімічні методи проти збудників інвазійних хвороб, їх проміжних живителів та переносників у нав­колишньому середовищі.

Важливу роль у профілактиці відіграє поліпшення умов годівлі та утримання тварин, що сприяє підвищенню резистентності їх організму щодо збудників хвороб.

Одним із головних протигельмінтозних заходів є дегельмінтизація тварин — звіль­нення їх організму від паразитичних червів шляхом застосування хіміотерапевтич­них препаратів (антгельмінтиків). Метою дегельмінтизації є не тільки вилікувати хвору тварину, а й запобігти розсіюванню інвазійних елементів у навколишньому середовищі. Залежно від цільового призначення розрізняють профілактичну, передімагінальну, вимушену (терапевтичну) і діагностичну дегельмінтизації.

Для оцінки ефективності антгельмінтиків користуються двома показниками: екстенсефективність і інтенсефективність.

Екстенсефективність (ЕЕ) — відсоток тварин (від кількості дегельмінтизованих), які повністю звільнились від гельмінтів. Так, із дегельмінтизованих 100 тварин повніс­тю звільнились від паразитів 90 — ЕЕ дорівнює 90%.

Інтенсефективність (IE) — відсоток гельмінтів, які покинули організм тварини після застосування препарату, щодо їх загальної кількості до дегельмінтизації. Наприк­лад, дослідженнями встановлено, що до дегельмінтизації у тварини налічувалося 100 гельмінтів. Після застосування антгельмінтика вийшли з організму 95 — IE пре­парате становить 95%. В разі недостатньої ефективності дегельмінтизації її необ­хідно повторити через 10—15 днів.

В Україні є багато великих спеціалізованих госпо­дарств по відгодівлі свиней, великої рогатої худоби, птиці. Проведення протипара­зитарних заходів у таких комплексах пов'язане з певними особливостями. Ветери­нарно-санітарні заходи необхідно здійснювати таким чином, щоб захистити тварин від занесення і розповсюдження збудників інвазійних хвороб. Потрібно суворо сте­жити за плановим систематичним проведенням профілактичних обробок

Одним із головних заходів профілактики гельмінтозів є внутрішньогалузева спеціа­лізація ферм щодо віку, племінного і продуктивного призначення тварин та птиці. Щоб не допустити контакту між різними видовими і віковими групами тварин, спе­ціалізовані ферми мають бути віддаленими на певну відстань. На території ферм забороняється тримати котів і собак (крім сторожових). Останніх обов'язково вак­цинують проти сказу та періодично дегельмінтизують.

Обслуговуючий персонал комплексу повинен регулярно проходити медичний ог­ляд. Осіб, хворих теніозами або іншими інвазійними хворобами, спільними для лю­дини і тварин, до роботи на фермах не допускають.

Значно поліпшує санітарний стан господарств створення обладнаних гноєсховищ та впровадження механізованих засобів видалення з ферм гною. Весною з появою мух (температура повітря 10°С і вище) необхідно проводити дезинсекцію примі­щень, а також дератизацію – знищення гризунів, які здатні переносити збудників інвазійних та інфекційних хвороб (наприклад трихінел, балантидій).